• 00199

Зоря Полтавщини: Свято у Маріуполь привезли артисти з Полтави

. Опубліковано у Музи не мовчать

P1030554

У  військових буднях години перепочинку – на вагу золота, бо це можливість не тільки перевести подих у відносній безпеці, власне спокійно поїсти й передрімати, а й отримати новий заряд настрою, з яким бійцям знову вирушати на свої позиції. 28 грудня нашим захисникам, які служать у Маріуполі та в розташованому поблизу селищі Володарському, випало від душі насміятися й нааплодуватися у компанії новорічних героїв – Діда Мороза, Снігурки, а також справжніх майстрів сцени. Свято й подарунки для них привезли артисти Полтавської обласної філармонії разом із волонтерами.

“Ми отримали колосальне моральне задоволення, особисто переконалися, що військовим ці концерти потрібні як джерело позитивних емоцій, а нам – як певне мірило совісті: людської, професійної, громадянської”, – розповів директор філармонії Олег ТИЩИК.
Поїздка відкладалася через нерішучість перевізників
– Олегу Борисовичу, поїздка до Маріуполя стала продовженням різноманітних акцій філармонійців на підтримку наших військових. Що їй передувало?
– Наші артисти виступали на полігоні поблизу Полтави для бійців територіальної оборони, три концерти пройшли на аеродромі в Миргороді, кілька концертів – у Полтавському військовому госпіталі, були ми й на тренувальній базі батальйону “Азов”. У цю справу задіяні всі основні колективи й солісти. Але намагаємося не тільки дарувати мистецьку програму, а й надавати матеріальну допомогу. Зібрали певні кошти на закупівлю ліків для воїнів і за допомогою Полтавського батальйону небайдужих бійці отримали їх у зоні АТО. На кожному концерті залучаємо до благодійності й глядачів, яких закликаємо вкинути до спеціальної скриньки посильну для них суму. Окрім того, отриману від міського голови премію до Дня працівників культури, а це близько дванадцяти з половиною тисяч гривень, ми витратили на закупівлю обмундирування, рацій, іншого обладнання. Звісно, були хвилювання, щоб речі потрапили за призначенням. Отож завдяки Лізі громадських організацій “Полтавська громада” була влаштована офіційна передача цієї допомоги бійцям. Невдовзі й волонтери, й військові приходили подякувати колективу в філармонію. Але, безумовно, ми робили це не для того, щоб почути від них приємні слова. І, думаю, що це було видно з того, як філармонійці зустрічали й проводжали військових – стоячи й оплесками. Тобто в нашому прагненні підтримати захисників Батьківщини немає нічого надуманого, а є велика до них повага й щира вдячність.
– Коли виник задум їхати в зону АТО?
– Ми запитували в бійців, чим би ще могли їм допомогти, то вони самі казали: зробіть для нас концерт. Перша спроба поїхати на Схід була в листопаді, але перевізники, які мали нас доправити, відмовилися їхати. На той час там активізувалися бойові дії. Цього разу все вдалося завдяки спільним зусиллям управління культури облдержадміністрації, яке виділило кошти на транспорт, колективу філармонії та “Полтавської громади”, яка вже напрацювала конкретні маршрути для гуманітарних поїздок, тож нам залишалося лише довіритися цим сміливим людям. До речі, активіст-громадівець Іван Миколайович Данилевський цього разу виконував ще й артистичну місію – в образі Діда Мороза. Снігуронькою була наша артистка Тетяна Чугуєвець – із тріо бандуристок “Вишиванка”. Ми вирішили їхати малим складом: товаришки Тетяни – бандуристки Вікторія Бовтік та Олена Шевченко, заслужений артист України Валерій Соколик, артистка-вокалістка Ліліана Бовтік, артистка розмовного жанру Наталія Іванченко, звукооператор Олександр Путря, я та мій заступник Анатолій Криворотов. Звісно, не всі, хто виявив бажання, змогли до нас приєднатися, адже чимало місця в автобусі займали й новорічні подарунки для вояків від нашого колективу – теплі речі, продукти, а також спеціально закуплені цигарки, кава, чай. Їхали також волонтери. Було дві вантажні машини, які везли допомогу, – від “Полтавської громади” і з Гадяча.
Дід Мороз і Снігурка – проти напруги та перевтоми
– Олегу Борисовичу, вирушивши в таку дорогу, філармонійці, певно ж, хвилювань мали через край?
– Творчі люди взагалі вирізняються емоційністю, але ми вірили, що все буде добре. Вирушали ввечері 27 грудня, якраз коли помітно зіпсувалася погода, отож мали просуватися через заметіль. Біля Новомосковська Дніпропетровської області мало не загрузли. Але зранку 600 кілометрів залишилися вже позаду, й ми були в Маріуполі. Спочатку вітали наших військових, які стоять на під’їздах до міста на блокпостах. Уявляєте, що це була за картина, коли чоловіки в повній військовій амуніції, зі зброєю ідуть перевіряти наш транспорт і раптом помічають на чільному місці двох головних пасажирів – Діда Мороза й Снігурку. Тієї ж миті ці дивні гості вже біжать до них з мішком, про вміст якого кожному відомо з дитинства: там подарунки. Ми відразу вирішили, що маємо все привезене роздати хлопцям в руки, а не передавати на якісь склади. Спочатку бійці губилися з несподіванки, а артисти ставали колом і співали-вітали їх з Новим роком. Потім вони вже починали колядувати разом із нами. Ясна річ, попереджували, що виходити з транспорту на блокпосту небажано, бо це реально небезпечно. Та ми бачили, що привезли їм святковий настрій. А самі раділи, помічаючи на блокпостах поряд з українськими державними прапорами й наші рідні полтавські знамена.
– Де надалі була ваша імпровізована сцена?
– Головний концерт відбувся в Маріупольському аеропорту. На цьому об’єкті наразі знаходиться дуже серйозно укомплектована база. У Маріуполі несуть службу й наші земляки. Одну з військових частин Нацгвардії очолює полтавець полковник Сергій Регеда. Ми зустрілися з нашими краянами, передали їм вітання й продукти. Проте мали намір розважити й наділити подарунками вояків з усіх куточків України. Коли вони зрозуміли, що в фойє аеропорту невдовзі буде концерт, почали зсувати тісніше розміщені тут ліжка й… мити підлогу. Нам же довелося, ніяковіючи, відразу й натоптувати, адже важила кожна хвилина й ми знали, що зобов’язані економити відведений їм на відпочинок час. Та й аудиторія постійно була в русі – одним уже настав час вирушати на блокпости, інші якраз поверталися. У когось зброя – в руках, в іншого – на плечі, в третього – поряд на ліжку. Звісно, для хлопців це вже звичайне явище, а ми ще мусили звикати, бо спочатку справді досить моторошно.
Прямо під час концерту ми й подарунки роздавали, вимагаючи натомість вірш-пісню-танець. Це сприймалося на “ура”, вони ж звикли бачити один одного зовсім в інших ситуаціях. Думаю, приємно було хлопцям і подивитися, як танцюють їхні товаришки-жінки, і самим потанцювати з нашими артистами. Посеред життя в окопах, у постійній напрузі все це є дуже важливими моментами, які розвантажують психіку. Зважте, що ми зовсім не робили акцент на патріотичних творах, бо зрозуміло, що це ми всі маємо вчитися патріотизму в цих хлопців.
– Що вразило під час спілкування з бійцями?
– Їхня виняткова скромність. Жодної бравади чи погірдливості. Телевізійники з “Лтави” брали інтерв’ю, то чимало хлопців соромилися ставати перед камерами, дехто ховав обличчя, щоб ненароком не виказати себе перед рідними, які не знають, що син, брат, батько зараз у Маріуполі.
Те ж саме можу сказати й про вояків із 129-го окремого розвідувального батальйону, який ми відвідали з концертом у Володарському. І всюди нам говорили, щоб приїздили знову, що на нас чекатимуть. За активну військово-патріотичну роботу колектив філармонії нагороджений грамотою за підписом керівника сектора “М” генерала-лейтенанта Анатолія Сиротенка.
Ми й надалі прагнутимемо підтримувати наших захисників. На жаль, досить часто мені доводилось чути від деяких людей, що концерти в умовах війни недоречні. Але можна згадати нашу історію. Звісно, це не аналогія, але не варто забувати, що у 1943 році філармонія у Полтаві була заснована наступного ж дня після звільнення міста від ворога. Минулого року, ще під час кривавих подій на Євромайдані у Києві, ми визначились із тим, що наш обов’язок – психологічне “розвантаження” людей. Ми маємо розраджувати, давати заряд бадьорості, вселяти оптимізм. Причому все це важливо як для військових, так і для звичайних полтавців, які відчувають зараз зрозуміле сум’яття і тривогу.
Незгасний гумор Остапа Вишні й друге життя пісні Назарія Яремчука
Майстер художнього слова Наталія Іванченко говорить, що вже й по поверненні у Полтаву готова була знову збиратися в творчу поїздку на Донбас. Як потрапила в число філармонійців, яким випало там побувати, пояснює просто: дуже активно напрошувалась. Страху, говорить, не було. Компанія попутників виявилась настільки дружньою, що будь-які ймовірні загрози змаліли й не докучали навіть у думках. Їхали справді з великим бажанням привезти бійцям напередодні Нового року часточку домашнього, мирного полтавського тепла. Найбільш зворушливими для Наталії Олексіївни були моменти, коли військові отримували привезені для них подарунки. Мужні, загартовані чоловіки дивились у цю мить на Діда Мороза поглядом збентежених дітлахів. Традиційно під час веселих конкурсів визначали найстаршого й наймолодшого серед присутніх. Такими виявились 58-річний і 19-річний бійці.
P1030705 Особливо щемно Наталії Іванченко було бачити юнаків – ровесників її сина. Отож заздалегідь вирішила, щоб не виказувати їм цього материнського жалю, читати на концерті тільки веселе й жартівливе. Дуже приємно, що вподобали бійці з усіх українських усюд полтавську “візитівку” артистки, з якою вона представляє нашу область на різних фестивальних сценах, – це “Сорочинський ярмарок” Остапа Вишні.
– Близько місяця тому, коли ми збиралися разом із тріо бандуристок “Вишиванка” в Полтавський військовий госпіталь виступати перед пораненими, то домовилися, що і я нічого “плаксивого” не читатиму, й вони не співатимуть того, що не слухається без сліз. Пісні про маму, лірика про кохання – це неодмінно, бо дороге кожному, але винятково на світлих словах і мелодіях.
Неприховану гордість за патріотизм земляків Наталія Олексіївна відчула, коли запитала в аеропорту, чи є серед глядачів полтавці, – бійці вітали її підняттям рук. Особливістю цих концертів вона називає і те, що вони не залишили по собі таку звичну для артистів, на яких сконцентровано дивляться протягом кількох годин сотні й тисячі очей, утому. Замість неї було тільки піднесення, ніби подаровані бійцям почуття ті повернули артистам сторицею.
Жіночою спостережливістю Наталія Іванченко не могла не помітити й ті емоції, з якими чоловіки слухали заслуженого артиста України Валерія Соколика, коли він виконував пісню “Дружині”. Тим часом сам Валерій Вікторович радіє, згадуючи, як стрепенулись, запосміхались старші за віком військові-західняки, почувши перші слова добре відомої свого часу пісні з репертуару їхнього земляка, народного артиста України, незабутнього Назарія Яремчука. Це пісня “Гей ви, козаченьки!” (слова Вадима Крищенка, музика Геннадія Татарченка). “Її подарував “Краянам” сам Назарій Назарович, коли я був керівником цього гурту. Потім вона якось зійшла з головних сцен. А нещодавно я згадав її: настільки вона до часу, що це просто вражає. Ніби з’явилась колись на світ передчасно, а тепер я маю зробити все можливе для її другого життя”, – розповів Валерій Соколик. Той, хто ще не встиг підхопити цю пісню, все зрозуміє, зокрема, з таких рядків:
…А прийшла лиха година –
Впав козак наш у траві,
Щоб іскрилась Україна
На гетьманській булаві.
Обмочила землю рана
Із козацького чола,
Щоб неправда помирала,
Щоби правдонька жила…
Там, серед вояків, говорить Валерій Вікторович, відразу відчув, що саме мусить їм і заспівати, і просто сказати. Не лукавив, що в “творчої братії” у святкові дні зазвичай “жнивний період”, але полтавські філармонійці вирушили в Маріуполь, бо знали, навіщо й до кого їдуть, бо зустріч ця їм потрібна навіть більше, ніж самим воякам, щиро зізнавався, що не вдалося б приїхати того дня, зробили б усе можливе, аби стояти перед захисниками Вітчизни при першій же іншій нагоді.
“Патріот – не той, у кого предки – українці, а той, у кого нащадки – українці!” – нагадав на завершення нашого спілкування мудрі слова Валерій Соколик. І вони – понад усім. Понад прихованою тривогою артистів у дорозі. Понад звичайними пригодами на зразок поломки транспорту: одну з вантажівок довелося постійно заводити з буксиру. Понад казусом із невдалим фотографуванням біля танка на блокпосту: як з-під землі виросли бійці й стояли над співаком, доки не зітер заборонений кадр з мобільного. “Зазвичай як ми з концерту їдемо? Упали на сидіння, світло погасили й заснули, – розмірковує Валерій Соколик, – а повертаючись із Маріуполя, півдороги ще сиділи гуртом і наговоритися не могли…”

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”

Джерело: "Зоря Полтавщини"

Популярні сторінки

Важливі посилання