•  
  • 00205
  • 00203
     
  •  
  • 00204
  • 00202

Мелодія, що варта цілого життя

. Опубліковано у Огляд ЗМІ

Цей поважний ювілей вшановуватимуть не лише в Україні — ЮНЕСКО внесла 200-річчя Михайла Вербицького до календаря пам’ятних дат, які світ відзначатиме нинішнього року.

Хтось може сказати: мовляв, не час для святкувань — понад рік ми живемо в постійному болі та неспокої. Та хіба маємо право опускати руки, чого й прагне домогтися супротивник? Забути про свій обов’язок вшанувати Михайла Вербицького, який у співавторстві з Павлом Чубинським створив Україні Славень, що в складний час об’єднує українців і тих, кому болить наша доля? Тому й не стали відкладати до кращих часів поїздку в польські Млини до місця спочину композитора. Цього дня до каплиці-пантеону прийдуть і офіційні делегації України та Польщі, і жителі прикордоння, щоб спільним багатоголосим виконанням нашого Славня вшанувати автора мелодії з нагоди 200-ліття з дня його народження та 150-ліття першого виконання Гімну.

Та чи багато співвітчизники знають про авторів «Ще не вмерла України ні слава, ні воля»?

Десятиліття вимушеного замовчування і гонінь зробили все, щоб стерти з людської пам’яті імена двох видатних українців — глибоко символічний тандем уродженця Київщини Павла Чубинського і греко-католицького священика із села Млини, що неподалік Яворова (після сумнозвісної операції «Вісла» ця територія відійшла до сусідньої Польщі). Та попри відчайдушний тиск тоталітарного режиму, не заростала бур’янами стежка до садиби Павла Чубинського, не загубилась і скромна могила отця Михайла на теренах Східної Галичини. Спершу її доглядали односельчани, студентське товариство «Боян», відтак роками опікувалась нею пані Марія Павлюшко та її родина. Поважні літа й пережите за довгий вік наче пригнули її до землі, та не зламали характеру. Доглядала могилу композитора скільки могла. Якби не вона та місцевий парох — отець Богдан Степан, невідомо, чи дізналися б про місце останнього спочинку Михайла Вербицького у великій Україні. Її розшукали на занедбаному цвинтарі викладачі Яворівської школи мистецтв Олег Матвіїв та Валерій Канарчик. Відтак з ініціативи тодішнього керівника Яворівського району, вже покійного Степана Лукашика, на місці старого цвинтаря постала каплиця-пантеон. Доглядають могилу Михайла Вербицького українська громада Перемишля, а також активісти товариства «Надсяння» зі Львова, продовжує опікуватися каплицею зять пані Марії Михайло. 

Скупі рядки біографії небагато розкажуть про життя Богом обдарованого галичанина, на долю якого випало немало випробувань.

— У десятирічному віці після смерті батька його та брата Володислава забрав на виховання до Перемишля родич по материній лінії греко-католицький єпископ Іван Снігурський, — розповідає голова об’єднання Товариства депортованих українців «Закерзоння» Володимир Середа. — Обдарованого хлопця з чудовими вокальними даними віддали до музичної школи, що працювала при кафедральному соборі, де він здобув європейську музичну освіту. Водночас академічну освіту отримував у Перемишльській гімназії, що була найпрестижнішим навчальним закладом Галичини, а пізніше у Львові вступив до духовної семінарії.

Нині головна пісня держави наповнилася для українців новим змістом. Фото УНIAННині головна пісня держави наповнилася для українців новим змістом. Фото УНIAН

Михайлові не просто було вибрати з-поміж музики та священицького покликання: із музичних заробітків жив, коли залишився з маленьким сином Іваном на руках, музикою рятувався від життєвих бід, втративши молоду дружину. Але не нарікав на труднощі, не просився у заможні парафії. Розумів: він конче потрібен був там, де бідність і злидні обсіли українські родини. Так сталося, що першими слухачами його музичних творів ставали односельці: оскільки через вузькі вхідні двері ніяк не вдавалося занести до оселі громіздкий музичний інструмент, то за фортепіано отець сідав просто неба, і селяни заслуховувалися його вечірніми концертами.

Попри зайнятість на парафії та активну участь у національному відродженні у Перемишлі, куди повернувся згодом, був одержимий музикою: писав музичні композиції на релігійні мотиви й водночас створював рапсодії, симфонічні увертюри, полонези, музику до драматичних вистав, віртуозно грав на гітарі.

Та в життя кожного українця скромний священик вихорем увірвався одразу після прем’єрного публічного виконання патріотичної пісні. Її текст з першого прочитання запав у душу композиторові. Авторство вірша отець Михайло Вербицький, як і решта читачів, помилково приписали Тарасові Шевченку: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» часопис «Мета» опублікував поряд із творами Шевченка. Прочитані слова вірша зазвучали йому мелодією, і отець Михайло навіть додому не пішов — одразу взявся за роботу: в тиші дерев’яної церкви ноти самі на аркуш лягали… Тож не випадково вперше патріотична пісня прозвучала заключним номером концерту світських «вечорниць у пам’ять Тараса» у Перемишлі 10 березня 1865 року. А вже потім вона довгою й тернистою дорогою утверджувалася як Гімн України. З нею йшли у бій січові стрільці, а в роки лихоліття її потай співали ті, хто мріяв про незалежну Україну.

І дарма, що хтось вважає нашу головну пісню надто сумною. А хто сказав, що доля України безжурна? Не пелюстками квіту встелена, а роками, десятиліттями, століттями кривавої боротьби за самостійність. І разом із народом пісня витримала всі випробування. Не втратила актуальності й тепер. Вона додає оптимізму й гордості кожному, хто ідентифікує себе українцем.

Навіть якби отець Михайло Вербицький написав лише мелодію до «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», вона варта цілого життя, а він створив ще чимало високопрофесійних творів, які виконували духовну місію задля національного відродження. Тож маємо подбати, як наголосив громадський діяч Роман Лубківський, про створення музею в парафіях Яворівщини, де служив отець Михайло Вербицький, бо та земля, без перебільшення, є духовною брамою України в Європу вже тому, що дала українському народові такого титана духу. Та хоч багато амбітних планів до поважної дати не вдалось реалізувати, час для гідного пошанування є, адже ювілей композитора, за словами голови Яворівської райдержадміністрації Ореста Гнипа, Україна вшановує не лише один день в березневому календарі — нинішній рік проголошено Роком Вербицького! 

Джерело: Газета "Урядовий кур’єр"

Популярні сторінки

Останні сторінки

Важливі посилання