logo tourism

  • 1 eneidazhovten
  • 1zovtenditu
  • НЕБЕСНІ-ПЕРЕВЕСЛА-2018

Вечірня Полтава: Одинокий музикант серед степу

. Опубліковано у Огляд ЗМІ

Було це давно. Якось по роботі я отримав завдання виїхати на декілька днів у відрядження до Котелевського району з метою вивчення умов життя соціально незахищених, як сьогодні говорять, верств населення. Тобто одиноких, людей похилого віку, інвалідів та інших знедолених жителів цього краю.

Після поселення у місцевому готелі зустрівся з секретарем райкому партії Галиною Григорівною Кучеренко (прізвище, ім’я та по батькові змінені). Обговорили загальний стан речей у цьому напрямку, визначилися, в які села будемо їхати.
У той же день побували у чотирьох селах, де зустрілись із 10-ма жителями вищезгаданої категорії. Побачене просто вражало. Ці люди, котрі все життя тяжко працювали, були кинуті напризволяще, залишилися наодинці зі своїми бідами і важкими хворобами.
Треба віддати належне Галині Григорівні, яка відразу ж запрошувала голів колгоспів, голів сільських рад, секретарів партійних організацій і ми оперативно вирішували, яку допомогу надати цим знедоленим людям: відремонтувати паркан, дах будиночка чи допомогти в отриманні продуктів харчування.
Потім, після тривалого обговорення побаченого, визначили маршрут на наступний день.
Увечері, трохи відпочивши, я вийшов у хол готелю, де зібралось чимало людей, аби подивитися телевізор, поговорити. Якось несподівано і я долучився до розмови, розповівши про те, що довелось побачити. Тема покинутих і хворих людей виявилась болючою і викликала неабияке пожвавлення. На адресу владних структур висловлювалось незадоволення. І коли атмосфера дискусії досягла критичного рівня, один із присутніх, ніби вжалений, схопився зі стільця, рішучим жестом тицьнув у далечінь і емоційно вигукнув: «Ось ви нам тут щось розказуєте, а краще поїдьте і подивіться на колишній хутір, де залишилась одна хата, а в ній проживає самотній чоловік. У радіусі 18-ти кілометрів — жодної живої душі. Людина ніби забута Богом і людьми!».
Ця заява ще більше підлила масла у вогонь. Я ж був йому вдячний за цю інформацію, бо вона стосувалася теми, яку я вивчав.
Наступного дня, сівши вже в автомобіль, говорю Галині Григорівні, що сьогодні поїдемо не в ті села, які вчора намітили, а змінимо маршрут у бік колишнього хутора, де залишилася одна хата.
Галина Григорівна, очевидно, знала про того самотнього чоловіка, бо після почутого її легенький макіяж помітно розбавився рожево-червоними фарбами. Мобільних телефонів тоді ще не було, тож попередити когось про несподіваний приїзд було ніяк. А тому розмова дорогою до тієї хати просто не клеїлася, і я, дивлячись у віконце машини, милувався широкими засніженими полями. І ось нарешті ми коло тієї старенької, осиротілої, виставленої на поталу всім вітрам і негодам хатки.
На подвір’ї зустрічаємо здивованого і збентеженого господаря. Для нього зустріч із людьми — рідкість, і наша поява, та ще й на чорній «Волзі», його неабияк насторожила. Ми відрекомендувались, сказали, з якою метою приїхали, попросили розповісти, як йому тут живеться. Він же схвильовано, дивлячись переважно по боках і в землю, помітно тремтячим голосом і якось знехотя пробурчав: «Як живеться? Ось так і живеться. Бачите ж моє засніжене подвір’я, а ось тут маленький сарайчик, у ньому взимку я зберігаю дровця, влітку тримаю курей і курчаток. А ось криничка, її я викопав і обладнав власноруч. А це — пристрій для підйому води з неї, його я теж сам придумав і змайстрував. Вода в цій криничці смачна, прохолодна, як сльоза чиста, одно слово, джерельна».
Поступово спілкування ставало все довірливішим і він продовжував: «Ось так і живу. Звичайно, буває важко, особливо взимку, коли розгублюєшся у пошуках продуктів харчування, адже до найближчої крамниці — 18 кілометрів. А минулої весни з літака обприскували колгоспні плантації цукрових буряків, так льотчик, мабуть, забув вимкнути те обприскування і покропив ним мою хатку і подвір’я. Тоді все, що ґелґотіло, кукурікало і кудкудакало, — пропало. Дуже шкода було птахів, адже я їх вирощував, доглядав, спілкувався з ними…» Раптом схаменувся: «Ой, вибачте, я тут заговорився! Давайте зайдемо до хати та вже там і поговоримо».
Зайшли. О Боже! Усе, що тут довелось побачити, було настільки несподіваним, що в мене брови миттєво догори стрибонули. На всіх трьох стінах були розвішені музичні інструменти: гітари, балалайки, мандоліни, домри, скрипки, інші смичкові та струнні інструменти. У кутку стояв акордеон, поруч із ним впевнено красувався баян.
— Ви що, колекціонуєте музичні інструменти? — запитав я.
— Та ні, це все мої особисті. Граючи, спілкуюсь із ними, відчуваю їхній характер, а то й норов кожного. Якщо балалайка, то вона, як правило, емоційно-багатослівна. Ну а ця скрипочка, вона в мене така собі «бідняжка», любить поскаржитись, щоб їй поспівчували. І так про кожен можу розповісти. Про мою пристрасть до музики знають у найближчих хуторах і люди, які проходять мимо. Тому мене й прозвали «композитор».
Трапляється, чую: «Агов, композиторе, дай, будь ласка, огоньку!» — і я виношу йому сірничка, а то й жаринку. «Агов, композиторе, можна з твоєї кринички напитися водички?» — Та чому ж ні — будь ласка!
«Чуєш, композиторе, зіграй мені щось веселеньке, бо на душі чомусь сумно». І я граю. Вони ж у відповідь інколи приносять мені хліба чи якихось круп. Та найціннішим для мене є те, що можу поспілкуватись з людьми, довідатись про якісь новини на «великій землі».
— Як же так трапилося, що ви опинилися самотнім у степу? — запитуємо ми. І він, помітно хвилюючись, повів розмову:
— Народився я у селі, в дитинстві допомагав мамі по господарству, пас корів та коней і страшенно обожнював музику. Це вже у Полтавському музичному училищі, куди вступив після школи, я дізнався про свій абсолютний музичний слух, а тому навчання музики давалося легко.
Після закінчення училища вступив до Київської державної консерваторії. Навчання давалось теж легко, як і всі студенти, часто виступав з концертами на сцені. На останньому курсі закохався у струнку і красиву дівчину Лесю. Та так закохався, що жити без неї не міг. Збиралися одружитися, та раптом довідався, що вона зустрічається з іншим і вже готується до весілля. Це стало для мене більше ніж трагедією. Державні іспити здав з величезними потугами, впав у відчай, а згодом потрапив до лікарні. Декілька місяців знадобилось, щоб поправити здоров’я. Вийшов з лікарні зовсім іншою людиною: розчарованою, зневіреною і надломленою. Ось тоді й вирішив придбати стареньку хатку у віддаленому хуторі, якомога далі від людей. Та так і живу по сьогоднішній день.
— Подивіться, будь ласка, мій випускний альбом, — раптом говорить він.
Гортаючи сторінки цього альбому, я помітив і своїх полтавських однокурсників, зокрема Бориса Ландаря, колишнього директора музичного училища, кількох відомих на всю Україну композиторів.
— Та годі вже про сумне, давайте я вам краще зіграю на акордеоні. — І взявши до рук цей інструмент, спритно згори донизу і знизу догори пробіг пальцями по клавіатурі. Узяв декілька акордів і запитав:
— А ви граєте на якомусь інструменті?
— Колись грав на баяні, знав навіть нотну грамоту, — відповів я.
— От і добре, беріть ось цей баян і ми разом щось вріжемо для Галини Григорівни, — сказав він. — То з чого розпочнемо? Давайте утнемо «Коробушку»?
І, нахиливши голову трішки набік, якось задерикувато підняв підборіддя вгору, впевнено розтягнув міхи акордеону:
— Эх, полным-полна моя коробушка,
Есть там ситец и парча.
Пожалей, душа моя, зазнобушка,
Молодецкого плеча!..
Що то була за гра! Він своїми вправними пальцями, 32-ми нотками розсипав такі варіації, у таких аранжуваннях, мабуть, тільки йому відомих. Його мелодія непомітно змінювалася то ніжним задушевним піано, то рішучим і впевненим форте. Я ж своїми незграбними пальцями ледь встигав відбивати якісь акорди на тому баяні. Старенька хатка раптом переповнилася чарівною музикою. Музиканту ж, напевне, здавалося, що його слухає багатолюдний зал, де він може сповна показати весь свій природний музичний дар.
У Галини ж Григорівни у такт мелодії почали розхитуватися її міцненькі плечі, з обличчя почав сповзати офіційний вигляд, очі засяяли, а коли все це дійство скінчилось, вона гучно зааплодувала й вигукувала: «Браво!».
Господар же обережно поставив акордеон на своє місце, обома руками обхопив мою, довго і енергійно тряс її, промовляючи:
— Велике вам спасибі! Спасибі, дуже дякую! Сьогодні я щаслива людина, бо ви мене слухали!
Тим часом за вікнами вже опускалися сутінки і нам треба було їхати. Усі разом вийшли на подвір’я, з неба посипало сніжком. Прощалися довгенько. Уже з автомобіля я бачив, як він, махаючи рукою, ішов за ним, а потім підтюпцем біг, аж поки не розчинився у білому сніговому мареві…
Після приїзду було зроблено все, щоб одинокому музикантові вчасно доставлялися хліб та інші продукти. Пропонували тому чоловікові переїхати в сусідні хутори, ближче до людей, проте від відмовився. Я ж під враженням від тієї зустрічі написав велику статтю, яка була опублікована в газеті «Зоря Полтавщини». Гонорар був перерахований на його адресу. Матеріал у газеті викликав неабиякий резонанс. Одно слово, увага широкої громадськості була забезпечена. Та одного разу, проїжджаючи велосипедом, якийсь чоловік зупинився біля знайомої мені хатки.
«Агов, композиторе! Можна напитися водички з твоєї кринички?» — погукав він. А у відповідь — мовчання! «Агов, композиторе, де ти?» Та він не озивався...
Зайшовши до хати, чоловік побачив, що той лежить на долівці горілиць, розпроставши руки. Так, ніби і мертвим продовжував керувати своїм оркестром народних інструментів…
З того часу минуло понад 30 років. А пам’ять про того одинокого музиканта збереглася до цього часу. Гнітюча картина, коли він біжить за автомобілем і махає на прощання рукою, а потім зникає в білому сніговому мареві, раз за разом оживає.
…Творче обдарування. Що це за людина і чому вона така чутлива, вразлива, і що треба зробити, аби менше було надломлених людських доль на полтавському творчому просторі? Як важливо вчасно помітити це обдарування і підтримати.
Згадаймо легендарну співачку, берегиню української пісні Раїсу Кириченко, коли та, працюючи дояркою в с. Корещина, що у Глобинському районі, приїздила на прослуховування у Полтавську філармонію, а її не визнали. І тільки керівник народного хору Будинку культури АвтоКрАЗ помітив у ній величезний творчий потенціал. І не помилився!
Інший приклад — Григорій Левченко. На початку творчого шляху його доля складалася не так, як хотілося б. Немало змінив творчих колективів, перш ніж його помітив колишній ректор Полтавського педагогічного інституту Іван Зязюн. Сьогодні не вистачило б і аркуша паперу, щоб перерахувати усі його регалії та нагороди. Хор «Калина» під його орудою — знаний колектив не лише в Україні, а й далеко за її межами. І таких людей я міг би згадувати безліч.
А ось інший приклад. Нещодавно в театрі ім. М. В. Гоголя відбувся сольний концерт провідних і перспективних, як на мою думку, солістів Полтавської обласної філармонії Лідії Кретової та Ігоря Години. Директор філармонії Олег Тищик не пошкодував, виписав запрошення з місцями в 7-му і 8-му рядах і вручив їх працівникам керівних обласних структур. Зал був переповнений і лише у цих рядах всі місця були вільні. Коли ж розпочався концерт, глядачі, які стояли в проходах, ринули займати ці вільні місця.
Цікаво, чи знають ці керівники, яких зусиль треба було докласти, щоб майже рік готуватися до цих сольних концертів? Як боляче доводилося підбирати репертуар, за власні кошти проводити аранжування пісень і скільки сьогодні коштують ці аранжування? Як власноруч готується сценічний одяг, розробляється реклама і як артистам необхідна була увага керівників області?
Справжніх зірок потрібно постійно і терпляче вирощувати, підтримувати у тому числі й увагою, а коли треба, то і захистити. Подумайте, де ви сьогодні у пресі прочитаєте не офіційне коротке повідомлення, а професійний аналіз виступу того чи іншого соліста чи прем’єрної вистави? А якщо і побачите, то це буде велика рідкість.
Це потрібно робити постійно. Постійно формувати громадську думку, інакше може трапитись так, як із живністю із обійстя того самотнього музиканта після обприскування з літака.
Інша, не менш важлива складова успішної творчої особистості — це тяжка, нерідко виснажлива праця над собою, тверда і постійна віра в себе, надзвичайна сила волі, яка не дозволить зламатися. Адже проблем на шляху до успіху більш ніж достатньо.
Погляньте, як протягом не одного десятка років працює народна артистка України Наталія Хоменко. Як ретельно добирає собі репертуар, власноруч кроїть, шиє, оздоблює своє сценічне вбрання, скрупульозно відточує свою виконавську майстерність. І, як наслідок, має широке визнання глядачів і держави, є повчальним прикладом самореалізації творчого дарування.
З подібним завзяттям працюють над собою заслужені артистки України Валентина Колісник, Олена Білокінь, солісти філармонії Лідія Кретова, Ігор Година, Олена Шевченко, Олександр Дубовий.
Чим більше природне дарування має людина, тим більша у неї виникає потреба в реалізації свого творчого потенціалу. А для цього потрібна сцена, концерти і численні глядачі. Коли ж цього немає, то творча особистість сумує, впадає в апатію чи депресію, долучається до шкідливих звичок, а то й вдається до суїциду.
Варто зазначити, що творчі можливості Полтавської філармонії навіть сьогодні — потужні. Гордістю краю є чимало колективів, проте є у філармонії і своя величезна проблема — це відсутність своєї сцени та глядацької зали, які були сильно пошкоджені під час пожежі, що сталася 6 років тому.
За цей час з великими потугами вдалося відремонтувати дах, фойє та окремі робочі кабінети філармонії. Та найголовніше для творчого колективу — сцена і глядацька зала — так і залишилися обгорілими. Артисти втратили можливість проводити повноцінні репетиції зі звуком, світлом, загубили свого глядача.
Закрили навіть касу філармонії. Кількість концертів помітно зменшилася, а їхня географія стала обмежуватися переважно школами, дитячими садочками, і тільки інколи артисти виступають на професійних сценах, коли про це вдається домовитися. Усе це не могло не позначитися на виконавській майстерності. А тому деякі артисти шукали собі місце роботи в інших філармоніях, творчих колективах, влаштовувались на роботу на кораблях, бігали з виступами по корпоративних вечірках, ресторанах, чайних, кафе та інших «ганделиках», нерідко і самі вдавалися до шкідливих звичок.
Як же на це реагували і реагують представники різних владних структур? За 6 років, що промайнули після пожежі, у філармонії побували сотні великих і малих делегацій, кожен з учасників співчутливо кивав головою, уважно слухав і нічого не робив.
На обшарпаній і недогорілій сцені філармонії є східці, що ведуть на галерею, — високі, аж під самий дах. Звідти добре видно куліси, падуги, штанкети, іншу механіку сцени. Цікаво, що майже кожен представник влади чомусь намагався забратися цими східцями якомога вище. Хтось підтюпцем, хтось із задухою, але все ж таки долав їх. Очевидно, для того, щоб справити враження, що і він володіє обстановкою, чи показати свою діловитість.
Наприкінці травня минулого року для зустрічі з двома обласними високопосадовцями зібрали практично весь колектив. Прибули вони до філармонії вчасно, з кореспондентами, з телевізійними камерами.
Колектив сподівався на краще, виступи творчих людей були коректними, діловими. Та коли почали виступати гості, то присутні не почули жодного аналізу діяльності філармонії. І як же усі були розчаровані, коли в кінці своїх виступів посадовці декілька разів повторили: «Ми вам нічого не обіцяємо».
А наступного дня по обласному телебаченню був показаний репортаж про те, як керівництво знаходить час, щоб зустрітися з творчими працівниками.
Ось той випадок, коли педалі жваво крутяться, а велосипед стоїть. Посилаючись на різні труднощі, відсутність коштів, війну, справи не вирішуються. У мистецьких колах про таких говорять: «Поганому танцюристу завжди щось заважає».
Скажіть, будь ласка, а коли у 1943 році відкривали філармонію, то що, було менше труднощів чи вже закінчилася війна? Ляльковий театр розпочали будувати без проектно-кошторисної документації, з нульового циклу і вже потім, поверх за поверхом, проектували і знаходили кошти. Сьогодні це приміщення — одне з кращих в Україні і за формою, і за змістом.
Згадаймо, як будували обласну бібліотеку, проводили реконструкцію Палацу дозвілля «Листопад», як будували Гоголівський заповідник у Шишацькому районі, як після пожежі ремонтували обласний театр ім. М. В. Гоголя, як залучали до цих робіт громадськість, як доручали окремим будівельним організаціям виконати певну роботу, і це успішно проводилося. Коли не було коштів чи було сутужно, для творчих працівників виділяли місця у гуртожитках, рідко, але давали й квартири.
Так, сьогодні дуже складні часи, іде війна, і творчі працівники, патріоти своєї Батьківщини, з великим почуттям відповідальності їдуть з концертами на Схід, плетуть маскувальні сітки для бійців. За необхідності робитимуть це і в подальшому.
З іншого боку, приватні будівельні організації масово зводять різні споруди, будинки, цілі житлові комплекси прямо біля парку «Перемога», і війна їм не заважає. Чи варто критично ставитися до цього? Мабуть, ні. Бо люди отримали дозвільні документи й спокійно роблять свою справу.
Але чому б при видачі дозволів на будівництво не запропонувати їм провести якісь роботи з відновлення сцени і глядацької зали філармонії? Можна. І потрібно було б!
Я чомусь упевнений, що вони і не відмовилися б, адже це — для розвитку культури рідного краю.
А так складається враження, що творчий колектив філармонії, як той одинокий музикант серед степу, кинутий напризволяще, і ніхто не цікавиться його долею. Адже за 6 років можна було б не лише відремонтувати, а й нове приміщення збудувати. Схоже, що ця ситуація влаштовувала попередню владу, та й нинішню влаштовує.
Сподіватися на краще теж не доводиться. Децентралізація влади, адміністративно-територіальна реформа, мабуть, не додадуть оптимізму культурі, професійному мистецтву. Але зрушити з місця, змінити ставлення до нього сьогодні ще не пізно. Якщо захотіти!
Тож давайте зробимо так, щоб можна було щось конкретне людям сказати і про мистецтво. Та й артисти філармонії із зовсім іншим настроєм поїдуть з вами, шановні майбутні кандидати в депутати і мери, на концерти під час виборчої кампанії.

Василь ПИЛИПЕНКО,
ветеран праці,
заслужений працівник культури України

Газета "Вечірня Полтава
Опубліковано: 15.07.2015 11:30

Популярні сторінки

Останні сторінки

Важливі посилання