Вишиванка, як оберіг духовності і самоствердження

. Опубліковано у Оперативна інформація

Читачі Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Котляревського ходять до книгозбірні як на свято. Чому? Тому, що окрім знань, які регулярно там здобувають, зустрічаються з друзями. У відділі мистецтв по неділях вже стало доброю традицією збиратись з того, чи іншого приводу, звичайно ж, творчого. І наша полтавська інтелігенція, серед яких письменники, поети, декламатори, музиканти, майстри й майстрині-рукодільниці, художники і викладачі згуртувались у неформальний, а головне завжди відкритий до нових учасників такий собі «Клуб цікавих зустрічей».

Останню неділю липня присвятили українській вишиванці. Усі, хто знав і мав можливість похизуватися спадком бабусь і прабабусь швиденько дістали зі скринь рушники, сорочки, серветки і картини. Справжній вернісаж старовинної вишивки створили. А присвятили цю красу 26-річниці Незалежності України і назвали - «Вишиванка, як оберіг духовності і самоствердження». Чи справді воно так - треба розбиратися, бо спадок - річ вибаглива, не знатимеш що до чого і як, не розкажеш дітям, а вони візьмуть та й викинуть ненароком, чи використають не за призначенням.

Нічого дивного, чим далі крокуємо у 21 століття, тим більше, нажаль, забуваємо про своє коріння. А вишивка українська – хоч і не живий, проте доволі красномовний свідок історії та вірувань наших не таких вже й давніх предків. Незабаром святкуватимемо 26 річницю Незалежності України, звучить гордо, проте таке важливе для українців свято як «Всесвітній день вишиванки» в травні цього року влаштували лише 12-й раз. Вишиванкою в наш час часто спекулюють, чи то з політичних, чи з так званих «модних» міркувань, вдягаючись в українське виключно з нагоди. Сучасні водії візерунком прикрашають свої авто, а дехто робить на тілі «вишите» татуювання. Змістовим навантаженням вишиванки, візерунком та кольором модники надто не переймаються, бо не вважають за потрібне, і це не правильно.

Інша справа наші предки. Вишиваючи, вони писали історію і філософію життя тодішнього, хоча й зашифрованого у символах, а ще вкладали у річ містичне значення, що часто слугувало оберегом, до того ж дуже сильним. До прийняття християнства вишиті рушники виконували функцію святих образів, пізніше існували поряд з іконою, нині їх функція часто декоративна, окрім лише мабуть обряду весілля.

Тому, вдивляймося пильніше і читаємо інструкцію.

У бібліотеці саме те місце, тут і книжки поряд, і матеріал під носом. Що ж ми маємо? 7 сорочок різних часів на стенді і дві на учасницях обговорення, більше десятка рушників, і кілька серветок, наволочка. Виконані у різних техніках і на різних тканинах. Історія речей та їх власників вишивалася на Полтавщині, а також у Миколаєві та Херсоні. А далі виникають питання - чому пташка, орел, квітка, хрест, вінок чи корона, люди за роботою, чи дерево життя. Хто творив схеми і що при цьому мав на увазі? У кожного володаря скарбу свої версії…

Дослідник і майстер народного мистецтва з вишивки Юрій Мельничук якось виокремив головну цінність вишивки – здатність налагоджувати за допомогою кодів і ключів співпрацю неба з землею. Існує також повір’я , що коли людині бракує енергії, і вона не знає, де її взяти, то можна просто вдягати своє народне вбрання. А ще говорять - «народився в сорочці», мабуть таки вишитій, що означає щасливчик.

5 полтавських збирачів такої енергії – це відомий колекціонер Юрій Меліхов, а також полтавки – Тетяна Гостєва з Мачух, Тетяна Соріна, Олена Хорошун, Любов Мошура, Віра Саранцева та Юлія Крамарєва.

На зустрічі звучало багато українських пісень, зокрема відомий твір до теми на музику П. Майбороди «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»), український романс «Черемшина» на слова Миколи Юрійчука, музику Василя Михайлюка. На старенькому фортепіано, що вже давненько «проситься на лікування» акомпанувала Лариса Філіпська – викладач з класу фортепіано «Малої академії мистецтв» імені Р. Кириченко. А співали постійні музичні учасниці «Клубу цікавих зустрічей» - солістка хорової капели ветеранів «Пам’ять серця» Тамара Ляшенко та солістка ансамблю пісні і танцю України «Лтава» Віра Мотчана.

Вишиваний вернісаж надихнув учасників клубу і на поезію, хоч і не завжди українську. Віталій Бурмака декламував твори Т. Шевченка і О. Пушкіна, полтавський поет Микола Максимов зачитав власні вірші, «Любов і надія» ірландського поета Томаса Мора від поважної дами клубу Валентини Поліщук прозвучав експромтом.

Керувала процесом – головний бібліотекар відділу мистецтв Інна Загребельна.

Усіх, кому цікаво поринути в минуле, доторкнутися до нього, знайти в душі своє поетично-музично-живописне натхнення від вишиванок, і можливо навіть відчути енергію єднання неба з землею, запрошуємо відвідати кім. 313 на третьому поверсі в нашій обласній бібліотеці (до 30 серпня).

У відділі також діє виставка живопису Тетяни Лимар «Літні мотиви».

Анастасія Горбаньова