• 00199

Золотий фонд української естради: Пісні на слова Василя Симоненка

. Опубліковано у Василю Симоненку - 80

 

Симоненко Василь

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину…

Василь Симоненко (08.01.1935 – 14.12.1963) – український поет і журналіст, діяч українського руху опору.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому селі Біївка Лубенського району на Полтавщині в сім’ї колгоспників. Ріс без батька, який покинув сім’ю. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни…

Протягом 1942 – 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у Бiївці (1942 – 1946 рр.), решта – у сусiднiх селах Єнькiвцях (1946 – 1947 рр.) i Тарандинцях (1947 – 1952 рр.). Дорога до школи була для нього мукою… Через багато років у новелі “Дума про діда” Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: “…я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!..” У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Київського унiверситету iменi Т. Шевченка. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався мало: за його життя вийшли лише збірки поезій “Тиша і грім” (1962 р.) і казка “Цар Плаксій і Лоскотон” (1963 р.).

Одержавши 1957 р. диплом “літописця сучасності”, працював у редакціях газет “Черкаська правда” (1957 – 1960 рр.), “Молодь Черкащини” (1960 – 1963 pp.), власним кореспондентом “Робітничої газети”. Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

Напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською “відлигою” юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними.

1962 р. Василь Симоненко став членом Спілки письменників України та планував вступати до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР.

Літо 1962 р.: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися – вони безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції і жорстоко побили. У зв’язку з тим, що влада всiляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. Бо міліціянти спеціально били тільки по нирках.

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року:

“Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”…

14 грудня 1963 р. поет помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною версiєю, вiд раку, але фактично від того, що в нього відмовили нирки), похований у Черкасах.

Протягом короткого життя Василь Симоненко написав поезiї, провiдною темою яких є любов до рiдної землi, вiдповiдальнiсть за її долю, новели, пробував створити кiносценарiй зi студентського життя, став автором численних статей, театральних i лiтературних рецензiй, створив три казки для дiтей i дорослих: “Цар Плаксiй i Лоскотон”, “Подорож в країну Навпаки”, “Казка про Дурила”.

Протягом п’ятнадцяти рокiв забороняли видання творiв Василя Симоненка: пiдготовлене видавництвом “Молодь” “Вибране” поета “розсипали й по-живому шматували”. З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося “пробивати” у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові “Земне тяжіння” (1964 р.), збірку новел “Вино з троянд” (1965 р.), “Поезії” (1966 р.), “Избранная лирика” (1968 р.), “Лебеді материнства” (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.).

Василевi Симоненковi посмертно присуджено Державну премiю України iменi Т.Г. Шевченка у 1995 р.

Ображайся на мене (муз. Ю. Гуляєва) – Юрій Гуляєв

Синові (муз. А. Пашкевича) – Раїса Кириченко та Черкаський народний хор

Синові (муз. П. Майбороди) – Роман Майборода

Спади мені дощем на груди (муз. О. Стадника) – Волинський народний хор

Ти і я (муз. Ю. Пересунька) – Назарій Яремчук

Ти на землі – людина (муз. В. Морозова) – ВІА “Смерічка”

Як мені даровано багато (муз. П. Майбороди) – Володимир Турець

Популярні сторінки

Важливі посилання